Проби пера наших читачів

Дуже часто віршовані рядки стають ліричною сповіддю поета, що переживає особисте, сокровенне, або переймається суспільними проблемами. Дуже влучно сказала Ліна Костенко: "Поезія - це завжди неповорність, якийсь безсмертний дотик до душі". Тож пропоную ознайомитись із віршами активної читачки бібліотеки Семенової Анастасії яка вклала у вірші частинку своєї душі.

Осінь

Неначе літо, але осінь

Вже сперлась тихо на моє вікно.

Вона прийшла, коли ніхто не просить,

І зашпурляла жовте листя у танок.

А зранку дощ по мокрому асфальту

Грязюкою напише лиш "Привіт"...

Ще вчора - літо, тепле літо, а сьогодні

Холодним і сумним здається цілий світ.

Весні   

Сповий мене,весна,в квіткові шати

Як мати сповиває немовля.

Весною я не хочу сумувати,

Коли бажає жити вся Земля.

Ти прожени журний зимовий настрій,

Зігрій мене теплом квітневих бризів,

І зовсім скоро мій запал розквітне

Букетами пробуджених ірисів.

Візьми мене,весна,в свої обійми,

Такі пахучі й неймовірно ніжні.

Я гляну в твої очі мрійно-мрійно

З-під всипаної білим цвітом вишні.

Листають дні моє майбутнє

Ой за вікном листають дні моє майбутнє

І гублять сторінки у довгих снах.

Вони для мене дивні й незабутні,

Так швидко пролітають, наче птах

 Звідки знати, як все буде завтра?

І як дізнатись, що нас завтра жде?

Якщо десь там, в оранжевому небі

Життя моє нитками хтось пряде.

А мрії змиє дощ, їм не судилось збутись

Вони сльозами стануть на моїх щоках.

Все ясно: я повинна їх забути,

Щоб моє щастя загубилось в днях

Яку сторінку завтра день мені дістане?

Якими фарбами посипить на вікно?

Про це, напевно, знає тільки місяць,

Але йому, як завжди, все одно.

А за вікном листають дні моє майбутнє…

І сльози, й радість – все на сторінках

Але мої барвисті мрії не загинуть,

А будуть далі жити у зірках!

Незалежна, безмежна і вільна

Гонить вітер, хай осінь багряна,

Сірі хмари ридають дощем,

А вона все стоїть і не в’яне,

Іде уперто крізь призму ночей.

А вона гарує блакиттю

Свого неба і золотом нив,

Йде, хоч мрії її вже розбиті

І надії давно вже дощ змив.

Так, їй важко, але вона сильна!

Вона вистоїть, витерпить все.

Незалежна, безмежна і вільна!

Їй майбутнє добро лиш несе

Підіймайся, вставай, Україно!

Маками хай квітують поля!

Хай вбирається цвітом калина

І колоситься житом земля.

Катревич Ніна Василівна, пенсіонерка, найстарший читач  сільської бібліотеки

Стихи моей жизни Я жила в тяжолое время- Был голод, холод, нищета. Я этого не понимала- Ещё я маленькой была Но я грущу, что верила напрасно Что ты не тот, каким казался мне, И образ твой казавшийся прекрасным, Остался позади в душевной глубине. И не грущу что будеш ты несчастным, Хотя меня оставил навсегда. Ещё ты вспомнишь о разбитом счастье, Ещё ты вспомнишь кто любил тебя. И так прощай, я грусть свою припрячу, Я буду вновь весёлой, как всегда. И может быть потерянное счастье Мне возвратит жестокая судьба. Мои года сплыли рекою Среди зеленых берегов Но всегда была со мною Надежда, вера и любовь.

Моя молодость Я не грущу что дружба оборвалась, Что нет любви, которой я ждала И что судьба жестоко наказала- Свела с тобою и снова розвела . Я грущу, что верила напрасно Что ты не тот, каким казался мне, И образ твой казавшийся прекрасным, Остался позади в душевной глубине. И не грущу что будеш ты несчастным, Хотя меня оставил навсегда. Ещё ты вспомнишь о разбитом счастье, Ещё ты вспомнишь кто любил тебя. И так прощай, я грусть свою припрячу, Я буду вновь весёлой, как всегда. И может быть потерянное счастье Мне возвратит жестокая судьба.                      *** Мои года сплыли рекою Среди зеленых берегов Но всегда была со мною Надежда, вера и любовь. Снігур Катерина Андріївна переможниця обласного літературного конкурсу серед юнацтва " Читаймо Тараса-учімося в нього"в номінації проза          НЕЗВИЧАЙНА ЗУСТРІЧ Зима... Ідеш по вулиці,сріблястісніжинкипадають на обличчяiруки. * Дерева закутані у 6iлішуби. Пагорбивкритімасивним шаром білоїковдри... Споглядаючикраєвиди, мимоволізгадуюісторію, яку прочитала у щоденнику, щознайшла на горищі. Цейщоденник належав моємупрапрадіду, який жив у тічаси, коли УкраїнабулачастиноюРосійськоїімперії. Мій предок - CнігурКирило Петрович - народився у кріпацькійсім'ї. Маленьким його забрали до панського двору для того, щобвінвиконувавдрібнідоручення. Коли Кириловівиповнилося двадцать дев’ятьроків, його «подарували» генералові I. А. Ускову. Генерал разом iз дружиною АгафієюОмеляшіноюУсковою та дітьми жив у Новопетровську, де проходив службу. У той час Шевченко відбував там заслання. Комендант НовопетровськогоукріпленняІраклійУсковзнайшов Тараса Шевчека, який служив там рядовим, у жалюгідномустані: надтосувороповодилися з ним безпосередні начальники. 3 прибуттямУсковасувореповодження з Тарасом Григоровичем припинилось. Перша зустрічУскова з Шевченкомвідбулась на плацу, коли чини укріплення представлялись новому комендантові. Не минуло й кількохднівпісляцього, як Тарас Григорович знайшов тепле співчуттяі найщирішийприйом в Ускових. Недовірливийвзагалі до людей, при першій з ними зустрічі,він і тут не вщразуповірив у щирість, але,скоропереконавшись у ній,ставпостійним гостем, дорогим співбесіднииком, а потімiдругом cім’їУскових. Новопетровськеукріплення являло собою невеликий укрплений пункт із дев’ятьмачидесятьмагарматами і булорозташоване на стрімкійвапняковій скелі, щовисочіла на крайньомузаходіпівостроваМангишлак, за три верствивід берега Каспійського моря. Невеличка мурована церква, комендантськийбудинок, шпитальiкількацеглянихфлігелів для нижніх чинів та офіцерів пофарбовані в жовтийказеннийколір - оцеiвся кріпость. Білянеї, під горою, кількавірменськихкрамниць, а навкологолий степ і жоднихознакрослинності.. Перше полегшеннязасланськогожиттяШевченкавиявилось у тому, що комендант У сков, вступивши на свою посаду,невимагав уже відньоговібувати службу з yciєюсуворістю, яку накладала на рядового військовадисципіша, iпросив йогоз’являтисяйого в строю лише в найнеобхіднішихвипадках, коли нехтування службою могло спричинитись до неприеєностей. TapacoвiГригоровичу вже не забороняличитати, писати й малювати, iнавітьсприялицьому. Усе цеобурювало тих, хтонедоброзичливоставився до Шевченка, настроювалоїхпроти коменданта iстало причиною доносу на Ускова головному начальнику краю Перовському. Проте донос не бувприйнятий графом. ...Одного зимовоговечораКирилоповертавсяiз риболовліЦеединезаняття, яке приносило задоволенняйому у цьомусуворомукраї. -       Добрийвечір! Чомуви тут стоїте? Адже скоро стемніє, мороз дужчає. Я раджу вам повертатисьдодому, - сказав Кирилонезнайомцю, який стояв iдивився на скутекригою Каспійське море iбезмежний степ. Незнайомецьраптовоповернувся, iКирилопобачивчоловікасередньогозросту, міцноїстатури, широкоплечого, вайлуватого, обличчякругле, борода iвусаохайнопоголені. Виразобличчявказував на відвагу, невеликіочіблищалиенергією. - Так...Так...Зараз, ще трішки, хочу домалювати пейзаж. Море, вкритмельодом, такемнезвичайномкрасиве. Правда? Кирило завжди помічав красу, яка його оточувала, i навітъ у дрібницях повсякденного життя вбачав прекрасне. -     Завжди, проходячи тут, я милувавсякраєвидом холодного моря. -     У вас вийшовгарний пейзаж. Я тежполюбляюмалювати у вільний час. -     Дивно...Я вас ніколи не бачив тут. Після цихcлівeнезнайомець дивно зблідiпохилився. Кирилопідхопивйого. -        Ревматизм, а недавно ще й застудився, але цедрібниці. справжнійбіль - тут.Незнайомецьпоклав руку на серце. Важко мені... Український народ потерпає від гніту. Украшу поділили на двічастини. Але найстрашніше - те, що я нічим не можузарадити. Мій боже милий,знову лихо!.. Було так любо, було тихо; Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани. Аж гульк!..  І зновупотекла Мужицька кров! Кати вінчання, Мов пси голодш за маслак, Гризутьсязнову. -      Я вас проведу, бо вам зовім зле! ПоволіКирилодоправивчоловіка, aпотімпошкандибав до себе. Кирилонавпъуявити не міг ,кого зараз врятував, з ким розмовляв. Цебувукраїськийпоет, художник, просвітитель, людина, перед якоюсхилиться не однепоколшняукраїнців, - Тарас Григорович Шевченко. Цікаве обличчя i глибокийпогляд нового знайомого не давали спокоюКирилові: вінвирішивнаписати портрет. Цілиймісяцьпрацював, а коли робота була завершена, вінпоклав портрет у пайку iвирішив прогулятись. Надворібула весна. Земля пробудилась вщдовгого сну, з жадібністю вбирала талий сніг, якийструмкомзбігав деревами. -         Доброго ранку! Я навіть вам не подякував за порятунок, - вигукнув Шевченко Кирилові. - Ви казали, щомалюєте, покажітьменіcboїроботи. Звичайно, покажу, я недалеко звідси живу. Після цихслівпопрямували до Кирила. -       Напевне, вище й віршіпишете? - запитав Кирило. -       Так, а як виздогадались? -       Погляд у вас енергійний, мріливий. -       Дозвольте, я прочитаю: Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом iсестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене маленького за руку І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку. «Учися, серденько, колись З нас будут люде»,-ти сказала. А я послухав, і  учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава- заповідь моя. -Гарний вірш.У вас чуттєва душа.Ось ми і прийшли.Проходьте. Вони зайшли до маленької кімнатки, убогообставленої,алезатишною.Коли Кирило показав портрет, Шевченко уважно і довго розшлядав його,       А потім сказав: -З такою точністю мене ще ніхто не малював.       Ці слова кращі за будь-яку похвалу. Вони лилися, наче бальзам,  у душу Кирила. -На жаль, мені потрібно йти, вже час, - сказав Шевченко.-Може,ще колись зустрінемося .       Це була їх остання зустріч.       Наступного дня Агафія Омелянівна зайшла  до Кирила і випадково побачила портрет на столі. -О, Шевченко! Невже ти з ним знайомий?-запитала Ускова. - Це Шевченко?!Той, що прославляє Україну? Той, про якого кожен кріпак Бога молить за його здоров’я ? А я, дурень, навіть не здогадався! - Так! Він  надзвичайно добра людина, любить дітей, любить проводити дозвілля з моїми донечками,  Наталочкою та Надійкою, розповідаючи їм про свій любий рідний краю зрозумілою дитячою мовою, співаючи то сумних, то веселих пісень. Ми  з ним подружилися, і діти  його  теж полюбили…       Цю історію мій прапрадід вирішив записати в щоденник і поклав туди портрет із підписом Шевченка.      І ось зараз я тримаю  цей портрет у руках,  і почуття гордості сповнює мене :адже мій родич, хоча й далекий, був знайомий, спілкувався з Тарасом Григоровичем Шевченком!        І Шевченко для нас усіх назавжди залишиться голосом душі українського народу, його криком, зльозою, стогоном і разом з ним покликом гніву.

Поетичні   вірші Володимира Фазлієва

Молитва за Україну

Молимось Господь Богу

За УКраїну убогу:

"Господи,ти-наймиліший,

Помитлуй нород Ти наш грішний!

Звертаємось до Тебе всі,

Помилуй Ти землі оці!"

Хай буде моїй Батьківщині

Мир кожної днини.

Щоб не довелося їй участь у війнах

брати, 

Щоб не довелося людям помирати.

Господа Бога ми славим,

За павших свічку поставим.

Воронківці

Воронківці-гарний край,

Тут березовий є гай.

Сад є, річка і ставок-

Влітку багато тут квіток.

Є джерел великий луч,

Всі вони впадають в Случ.

Найвідоміше-Ревуха,

Шумить так,аж закладає вуха.

Старовинний в нас є млин,

Біля нього риби лин.

Над млином стоїть гора,

"Виспою" зветься вона.

Колись церква там була-

Та під землю так й пішла.

А за "Виспою"-поселок,

Там люди живуть веселі.

У Воронкіцях є ще школа,

Є медпункт,бібліотека,

І маленька ще аптека.

Ось у центрі села-церква наша-

Для мене вона найкраща.

У цю церкву я ходжу,

Друзів своїх воджу.

Люблю дуже я своє село,

Хочу,щоб воно століттями цвіло.

Найрідніша в світі жінка

Найрідніша в світі жінка-

Твоя рідна мати.

Де б ти не був,

Завжди вдома буде тебе ждати.

Кожен день вона за тебе,

Господу молилась,

Щоб жили усі в любові,

І добром ділились.

Цінуй її всім серцем,

Пам"ятай це,друже,

Бо вона в тебе єдина,

Й любить тебе дуже.

Вибирай кого захочеш

Друга,хочеш брата.

Та не можна обирати

В житті рідну матір.