Історія Свято-Михайлівського храму

ДАВНЄ МИНУЛЕ СЕЛА І ЦЕРКВИ

1.1   М.І.Теодорович  про Воронковецьку церкву та село.

Щоб заглянути у далеке минуле нашого села і церкви, ми звернулися до книги ТеодоровичаМ.І. «Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії», т.IV, [ ]

Село Воронківці колись, у XVI столітті входило, до складу маєтків князів Острозьких. Князь Костянтин Іванович Острозький отримав це село в дар від короля польського Сигизмунда І, а до того часу воно було королівським маєтком і належало до Красилівського замку. В описі Кременецького замку від 1545 року читаємо: «ось села, які… його милість Господар король старший (Сигизмунд І) вирішив передати небожчику князю Костянтину (Івановичу, 1533 р.) …Найперше села замку Кременецького… (всього дев’ять), а потім села бояр Кузьминських, які до замку Красилівськогоприслухали: Сковородки, Семеренки, Самчинці… Вронковці» (наше село Воронківці) [ ]

Князь Костянтин Костянтинович Острозький дарував Свято-Георгіївській церкві міста Старокостянтинова два права. «Одне, писане в Костянтинові 4 серпня 1574 року на користування полями, а також на взяття мірки кожну п’ятницю в млині села Воронківці, і друге, писане в м. Звяглі (нині м. Новоград-Волинськ) 8 серпня 1575 року, що призначало до цієї церкви прихожанами селян сіл-Воронковець (в 7 вер. від міста)… Церква ця згоріла ще перед 1593 роком. Нині вона не існує; навіть невідомо точно місце, де вона стояла…».[ ] Отже, з 1575р. до 1593р. селяни Воронковець були прихожанами Свято-Георгіївської церкви міста                                                                              Староконстянтинова.

У 1593 році, 16 березня, по праву, писаному князем Костянтином Костянтиновичем Острозьким в м. Дубно, село Воронківці стало приписним приходом до дерев’яноїВоскресенської церкви міста Старокостянтинова. Таким чином, в кінціXVI століття Воронківці були приписним приходом. Коли саме вони стали самостійними, точно визначити неможливо. Теодорович дає нам відомості про давній документ, що був при церкві,- презенти, дані князем ЯнушемСангушко (нащадком Костянтина Острозького) в 1733 році священику Яну Войтовичу. Із презентів видно, що в цю пору не було у Воронківцях ні церкви, ні фундуша (землі, даній в дар церкві) при ній. Тому в 1734 році тим же князем було наказано правителю м. Старокостянтинова відвести в селі «плац» для побудови церкви, будинку і господарських споруд,  а також город, орну і сінокосну землю. Дійсно, в 1734 році у Воронківцях була побудована дерев’яна церква на нинішньому церковному подвір’ї. Простояла дерев’яна церква до 1800 року (згоріла в результаті пожежі). Доказом цього є, зроблений у стилі бароко місцевими майстрами ковальського мистецтва залізний хрест, що залишився на місці престолу згорілого храму і знаходиться на подвір’ї нинішньої кам’яної церкви (ДОДАТОК  3а).

Отже, на початку ХVIII ст. за сприяння князя Януша Сангушко в селі будується дерев’яна церква, що простояла до 1800 року. Церква володіла в цей час фундушем (дарованою землею). 

1.2   Легенда про храм на «замчиску».

Із існуючих документів видно,що до 1734 року  свого священика і окремого приходу у Воронківцях не було. Але той же Теодорович свідчить, що в ерекції 1734 року сказано, що кількість земельних угідь воронковецькому священику призначається «відповідно з давніми ерекціями».[ ] Тому дослідпик припускає, що у Воронківцях і раніше була церква і при ній священик, якщо у церкви уже був фундуш. Це підтверджується народними легендами. Одна із них говорить, що в давні часи церква ця стояла над річкою на пагорбі, що у XIX столітті ще носив назву «замчиска» і що вона нібито ввійшла в землю.(Додаток 4). Під час танення снігу, весною, восени, в дощовий час, пагорб, де, за легендою, стояла церква, обвалювався і разом з землею часто випадали людські кістки. Теодорович пише, що при  обвалі було видно гроби, викрашені в червоний колір. Таким чином, на цьому місті було кладовище , а в минулі часи кладовища, зазвичай , влаштовувалися при приходських церквах. У 1839 році, за словами приходського священика отця Варфоломія Корженівського, на цьому місці видно було ще кам’яний хрест, що пізніше не зберігся. Земляний вал, що зберігся на південній стороні цього пагорбу, і назва «замчиска»дали можливість Теодоровичу передбачити, що на цьому місці знаходилось якесь укріплення (замок), а також церква з погостом.

Ми вирішили, наскільки це можливо у ХХІ ст.,  дослідити і знайти докази цього. Жителька нашого села Олійник Олена Яківна 12.12.1926 р.н., що живе по вул. Лесі Українки, 8 розказала нам про те, що до і після війни 1941-1945 років люди села брали на тому пагорбі глину для будівництва. Пагорб обвалювався,  і при цьому було видно великі черепи і кістки. Вона сама це бачила і дивувалась, які великі і сильні були колись люди. Шпаченко Марія Михайлівна 20.05.1949р.н., що проживає по вул. Молодіжній, 122 згадує, як малою, гралась біля «виспи» (сьогоднішня назва пагорба) глиною і бачила кістки людських кінцівок, черепи з блискучими зубами. Випадали частини червоної цегли. Вона стверджує, що у 50-х роках ХХ ст. дороги біля пагорбу ще не було, а тільки стежка. Люди, що проходили нею, бачили частину муру (колишньої церкви). Юдіна Людмила Іванівна 04.03.1961 р.н., що проживає по вул. Молодіжній, 64 згадує розповідь покійного дядька Попика Івана Климовича(1925 р.н.). Він також розказував про те, що бачив на власні очі залишки червоних гробів та черепи і кістки людей біля пагорбу, що нас цікавить.Навроцька Лариса Миколаївна(15.10.1954 р.н., вул. Гагаріна, 6) розповіла про те, що її бабуся Ніна Олексіївна Возніцька (Нідєльська, 1905 р.н.) проживала з сім’єю у Воронківцях недалеко від «замчиска», «виспи». Бабусяпереповідала розповіді старих людей, що тут колись була церква. Лариса Миколаївна сама також бачила високо на пагорбі залишки цегляного муру чи фундаменту.

Таким чином можна зробити висновок, що на цьому місці дійсно існувала перша Воронковецька церква з погостом і легенда, що мандрує селом, має під собою реальне підґрунтя. Тому маємо дві версії. Перша: назва «замчиско» приводить до думки, що ще до XVIст. тут міг стояти замок і церква з погостом. Друга: через наше село проходив Чорний шлях,яким татари здійснювали набіги на українські землі. «Найстрашнішим виявився 1624 рік, коли на Волинь напали 30000 кримських татар. Внаслідок цих татарських нашесть часто спалахували епідемії хвороб (мор). Очевидець тих подій писав: «… і валялись трупи людські, як снопи на полях, осиротілі сім’ї  блукали по лісах і яругах, звірі забігали в людські житла».[ ] Подимний реєстр Костянтинівської волості за 1629 рік свідчить, що у Воронківцях залишилося всього 19 димів (будинків).[ ]

 Таким чином, використавши аналітичний метод дослідження ми довели, що перша Воронковецька церква дійсно знаходилась на кручі «замчиску» біля млина. І  першу Воронковецьку церкву могли зруйнувати на початку ХVІІ ст. татари.

РОЗДІЛ ІІ

                             ЦЕРКВА СВЯТОГО АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА

2.1 «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її…»[ ]

Нинішня  церква св. Архистратига Михайла побудована в 1791 році. (Додаток 5). Кам’яна, побудована на кошти  церкви і прихожан. Навколо - кам’яна загорожа, в той час покрита залізом. Наша церква, як і будь-який православний храм, побудована у вигляді хреста. Але, як пише наш місцевий краєзнавець Снігур Іван Сафонович,спочатку такої форми вона не мала. Храм був невеликий, прямокутної форми. Пізніше (1912-1914р.р.,коли точно, встановити не вдалось), було добудовано два крила (справа і зліва), які утворили хрест. За свідченням Теодоровича М. І. у 1873-1876 роках до церкви над притвором було добудовано кам’яну    дзвіницю. (Додаток 6)

Опис церковного майна був складений у 1890 році. Церква на той час володіла: «маєтком з церковним погостом 1 дес. 1670 саж. Орної – 9дес. 617 ½ саж., в 2 зміні над р. Случчю 1581 с. і в урочищі «Пологах» 10 дю 1308 с. ( Той останній сінокос нині став орним полем) і під дорогою в м. Старокостянтинів 1, 200 саж., - всього 43 дес. 1635 ½ саж. На цю землю є: ерекція кн. ЯнушаСангушко від 1734 р. і

два плани від 1737 р. і від 1860 р. Причт користується землею спокійно. Причт: свящ. 300руб. І псалом. 50руб. Для свящ. будинок кам’яний.»[]

За християнськими канонами православний храм ділиться на три частини: вівтар, середня частина храму, притвор.Наша церква, як і інші, розташована вівтарем на схід – у бік світла, де сходить сонце: «Господь Іісус Христос є для нас «Схід», від Нього засяяло нам вічне Божественне Світло».[]Вівтар означає Царство Небесне. Тільки священик і  має право заходити до Святої Святих, бо там стоїть престол, на якому таємно невидимо присутній сам Господь, як Цар і Владика Церкви. В середній частині(центральна і бічні приділи) храму стоять усі віруючі.(Додаток 7).Над центральними дверима (в середній частині храму) розташовані хори. Для хору існують також дві площадки, справа і зліва біля амвону, що обгороджені залізноюкованоюрешіткою.

У 1891 році було побудовано в церкві новий іконостас.[] Він зберігся досьогодні. Центральні двері (Царські врата) – різьблені з дерева із зображенням чотирьох євангелістів (Марка, Іоанна, Матфея, Луки). Праворуч – південні двері (дияконські врата), на них зображений Ангел, що веде за руку душу людини. А поряд храмова ікона архистратигаМихаїла. Ліворуч – північні бокові двері із зображенням архангела Гавриїла з пальмовою гілкою. Над Царськими вратами – ікона «Почаївської Божої Матері», а над нею -  «Тайна вечеря». На самому верху – хрест. В іконостасі переважають золотисто-білі кольори.

Місцевий краєзнавець Іван Сафонович Снігур приводить спогади старожила села (Іщука Трифона Леонтійовича, 1924 р. н.) про те, що цеглу на прибудови до церкви возили підводами з Волині, а камінь – з Григоровецькогокар’єру (сусіднє село). []Допомагав фінансами при будівництві місцевий поміщик Якунін.

З 1791 року до 70-х років 20ст. внутрішні стіни церкви були просто побілені вапном. Дуже добротною і красивою виглядає підлога в нашій церкві. Маємо припущення, що кахель з візерунками було привезено із-за кордону. (Додаток 8)

В притворі раніше стояли оголошені (оглашенні), які готуючись стати християнами, ще не сподобились Таїнства хрещення. Тут знаходиться ікона із зображенням Почаївського монастиря та образом Матінки Божої над ним.З притвору йде вихід крутими дерев’яними сходами на дзвіницю.

Дослідження Свято-Михайлівського храму показали, що наші предки будували його для Бога, «на совість», «на віки». За 224 роки існування не робили жодного капітального ремонту.

         2.2 Священнослужителі церкви (18-поч. 20ст.)

         У книзі М.І. Теодоровича ми знайшли відомості про перших  священиків Воронковецької церкви. У 1733-1734рр. – уніат Ян Войтович. З 1734 до 1771 року – метричні записи відсутні. У 1771 році – Іоанн Теодорович. Три роки (1771-1774рр) – немає метричних записів. З 1774 до 1812рр – Федір Федорович Снігуровський, що приєднався від унії до православної церкви, бо у кінці 18ст. (за трьома поділами Польщі) українські землі відійшли до Російської імперії. У 1812 році за приходом наглядали священики Феодосій Прокопович (с. Верхняки) та Семен Ковалевський (с. Вербородинці). Священик Георгій Данилович Калабановський був настоятелем Свято-Михайлівського храму з 1813 до 1833 року, а з 1834 до 1838 року – Іаков Якимович Яржемський, а після нього – Варфоломій Миколайович Корженівський (1839-1884рр.). Більше 40років (з 16 липня 1884р. до 1927р.?) служив священик Роман Варфоломійович Коржанівський, син попереднього настоятеля.

Теодорович пише, що в місцевій церковній бібліотеці в ті часи зберігалось службове «Євангеліонъ, сіречьблаговєстієбогодухновенних євангелістів, тщанієм і іждівенієм братства Львовского: ставропігіон, храмаУспєнія пр. Богородиці іздасяво Львове, в лєто от созданія міра 7229 а от Рож. Хр. 1721»[]

         З ім'ям   священика Романа Корженівського пов'язана така цікава історія, яку нам розповів сьогоднішній настоятель храму отець Андрій (Янковський). В церкві на верхніх хорах було знайдено старе Євангеліє  в занедбаному стані. Батюшка Андрій вирішив його частково реставрувати (підклеїти листки). Під час реставрації він звернув увагу на те, що на полях листків виписано красивим почерком по одній букві. Коли він склав букви разом, то отрималось ось що: «СиесвятоеЕвангелиевложено мноюпротоиереем Романом Варфоломиевичем Корженовським на престол Свято-Михайловской церкви села Воронковцы Староконстантиновского уезда Волынской губернии в память 43-летия служения в этом храме. 1927 год, подпись Корженовский». Отже, це Євангеліє колись належало священику Роману ВарфоломієвичуКорженівському. На жаль, ця святиня була втрачена разом з іншими під час пограбування церкви у 2007 році.

         Коли Роман Варфоломієвич помер, то був похований на місцевому кладовищі у склепі.Мабуть, за 46 років служіння у Воронковецькій церкві батюшка Роман заслужив велику повагу жителів села, бо вони завжди згадували його з великою любов’ю і теплотою.

 Ймовірно, в 30-х рр. священиком у нашій церкві був батюшка Олексій (Нєдєльський) з Самчинець. У 1934 році церква була закрита, а в 1941 році, під час німецької окупації, її знову відкрили і священиком став отець Миколай (?) з Почаївського монастиря.

         У 1944, 1946-1947рр. служили два священики, нам невідомі. Ім’я наступного священика також невідомо, людська пам'ять зберегла лише спогад про те, що в 30-х роках під час масових репресій він був заарештований і висланий на 10 років до табору на Кольський півострів, де працював на будівництві ГЕС. Його вина, як і інших подібних йому осіб, була лише в тому, що він був священнослужителем.

         У  Державному архіві Хмельницької області зберігається давнє фотонашої церкви та фотокартка і автобіографія Кульчицького Кирила Семеновича, з якої ми отримали відомості про його життя. (Додатки 9, 10)

Кульчицький Кирило Семенович (18.03.1917-08.01.1991), народився 18 березня 1917 року в селі  Б-Городниця Острозького р-ну Рівненської  області в сім'ї  священика-протоієрея Семена Кульчицького. В 1928 році закінчив початкову школу, а в 1935 році – 7 класів Кременецької духовної семінарїї. В 1937 році навчався на пастирських курсах при ЯблочинськомуСвято-Онуфрієвському монастирі. З 3-го курсу, у 1939 році, був мобілізований до польської армії. В 1940 році вступив до Луцького учительського  інституту. Закінчив 1-й курс природничо-географічного факультету. Під час німецької окупації був вивезений на роботи до Німеччини, в місто Некарсульт. Після звільнення радянськими військами з 1944 до 1946 року воював в рядах Червоної Армії. В 1946 році демобілізувався і приїхав у село ГоловліСлавутського р-ну Хмельницької обл. Учителював у початкових школах цього району.

У 1947 році женився на Ніні МихайлівніДейсон. Разом зі своєю дружиною Ніною виховав 2-х синів і 2-х доньок. 15 квітня 1956 року був рукоположений в священики єпископом Хмельницьким і Кам'янець-Подільським Варлаамом. З 1956 по 1959 рік служив у селі ПаплинціСтаросинявського р-ну Хмельницької обл., а  1959-1963 роках в селі ПирогівціМеджибіжського р-ну, Хмельницької обл. В 1963-1964 роках священик мав прихід в с. БілогородкаІзяславького р-ну Хмельницької обл.

А з 25 травня 1964 року він служить в Свято-Михайлівському храмі села ВоронківціСтарокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. Проживав батюшка Кирило в селі на квартирі церковного старости Романюка Максима Михайловича. Прослужив отець Кирило (Кульчицький) у Воронковецькій церкві 10 років. 20 грудня 1973 року йому додають ще один прихід в селі Самчики цього ж району.

Після Воронковецької церкви батюшка Кирило служив у селі Веснянка Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. та в церквах міста Старокостянтинова.

Там же ж в Державному Хмельницькому архіві, ми побачили лист з не дуже гарною характеристикою батюшки Кирила. Мабуть, чийсь донос, тому що лист був без підпису. В 70-ті роки 20ст. бути священослужителем це означало бути весь час під неухильним контролем з боку обкомів і райкомів партії або будь-яких недоброзичливців.

Там же, в Хмельницькому державному архіві, ми знайшли автобіографію і фото батюшки Семена (Семена Миколайовича Пилипчука). (Додаток 11)

Народився Семен Миколайович 1 травня 1926 року в селі ЯворівціКрасилівського р-ну Хмельницької обл., в сім'ї українця-колгоспника. У 1941 році закінчив 7 класів Красилівської неповної школи.

         У вересні 1943 року був примусово вивезений в табори Німеччини. У квітні 1945 року разом з іншими ув'язненими був звільнений військами Червоної Армії і зарахований бійцем І Українського фронту. Демобілізувався з армії в жовтні 1950 року. Після демобілізації працював у Красилівському МТС комбайнером. У 1954 році вступив у Волинську духовну семінарію (місто Луцьк). Закінчив її в 1958 році. Одружився  2 травня 1958 року з дівчиною Євгенією Савелієвною Гончарук. 12 липня 1958 року був рукоположений в диякона преосвященним єпископом Хмельницьким і Кам'янець-Подільським Іларіоном, а згодом – в священика і отримав призначення в село Дідківці Білогірського р-ну., Хмельницької обл. Прослужив там до 16 листопада 1962 року. В листопаді 1962 року преосвященним єпископом Вінницьким та Хмельницьким Іоасафом призначений в Свято-Іоанно-Богословську церкву села ОгієвціСтарокостянтинівського р-ну. Прослужив на цьому приході до 12 червня 1965 року. Потім з благословення преосвященного єпископа Вінницького та Хмельницького Аліпія (Хотовіцький) став настоятелем Свято-Георгіївської церкви в селі Веснянка Старокостянтинівського р-ну.

Після Веснянки була служба у Воронковецькому  Свято-Михайлівському храмі. Про священика Семена Миколайовича Пилипчука дуже тепло відзиваються всіопитані нами прихожани Свято-Михайлівського храму, які його досі пам'ятають. Після Воронковець отець Семен служив в церквах міста Старокостянтинова. Користувався повагою та любов’ю прихожан.

Помер священик Семен Миколайович Пилипчук у віці 88 років (24.10.2014 року), похований на кладовищі міста Старокостянтинова.

Деякий час у Воронковецькому храмі служив батюшка Петро, що проживав на квартирі  Шпаченка Володимира Петровича. На жаль, інших відомостей про нього ми не маємо.

Згодом настоятелем Воронковецького приходу став отець Іоанн (Іван Васильович Ліщук).

З 1995 року у Воронковецькій церкві служить батюшка Андрій (Янковський). Народився Андрій Андрійович 12 жовтня 1968 року в селі Воронківці. Закінчивши 10 класів Воронковецької середньої школи з срібною медаллю, вступив до Вінницького педагогічного інституту. Після першого курсу – армія, служив у військах спецпризначення МВС у місті Чернівці. Після армії – продовжив навчання в інституті, але на третьому курсі зрозумів, що «це не його.» В газеті він прочитав оголошення: Вінницька єпархія набирає слухачів на курси майбутніх священнослужителів. З червня до жовтня 1991 року було навчання у церкві Рождества Богородиці в м. Хмельницькому. 29 жовтня 1991 року був рукоположений єпископом Хмельницьким і Кам’янець-Подільським Ніфонтом. Батюшка Андрій отримав два приходи у Старокостянтинівському районі –в селах Стецьки та  Пеньки. З 1992 року було заочне навчання в Київській духовній семінарії, яку батюшка успішно закінчив у 1996 році.

 У  1993 – 1995рр. був настоятелем Свято-Андріївської церкви міста Старокостянтинова. З 1995 року і до 2015 (в цьому році святкував 20-річчя) на Воронковецькому приході (додаток 12).Це перший батюшка нашої церкви, який родом із нашого села. Батюшка Андрій розказав нам, що його дідусь Ребедацький Антон Тимофійович був дуже віруючою людиною, читав Псалтир, дотримувався всіх постів. Мабуть, за це Бог дав знати йому час смерті. Він скликав усіх сестер, дітей, онуків, попрощався і відійшов до Господа. З дитинства дідусь був прикладом для наслідування. Жили з бабусею Раїною Сергіївною тихо, мирно, в хаті ніколи не було крику та сварок, жили по-християнськи. Мабуть, приклад діда Антона Тимофійовича і його міцна віра стали поштовхом для вибору життєвого шляху внука. У 2015 році батюшка Андрій відмітив 20-річчя свого служіння у Воронковецькому храмі.

Використовуючи праці Теодоровича М.І. та Снігура І. С. ми встановили життєписи священнослужителів храму. В результаті  архівних досліджень  ми відкрили автобіографії та документи з життя двох священників Кульчицького К.С., Пилипчука С.М. Воронковецької церкви та дяка. А також написали про сучасного настоятеля храму Янковського А.А.

2.3 «Ламайте церкви, бийте дзвони, будьте мудрі, як дракони!».

         Положення релігії і церкви в Радянській країні було встановлене декретом Ради Народних Комісарів РСФСР від 20 січня (2 лютого) 1918 про відділення церкви від держави і школи від церкви і визначається Конституцією СРСР і ін. законодавчими актами. В ціляхзабезпечення за громадянамисвободисовістіцерква в СРСР відокремленавіддержави і школа від церкви.Викладаннярелігійнихвіровчень у всіхдержавних і суспільнихучбових закладах не допускається.

Комуністичнавладарозгорнулаширокуантирелігійнукампанію. На початку 20-хрр.Цебулообумовленогромадянськоювійною і необхідністю допомоги    голодуючим в 1921 - 1923 рр. Підцим приводом у 1918 - 1920 рр.,звичайними стали розстрілисвящеників, а в 1921 - 1923 рр. вилучення церковного майна і його продаж. Цебулаперша хвилямасовоїантирелігійноїкампанії. Церква, священик, віра ставали карикатурнимиобразами ,яківтілювалиминуле і яким не буломісця в РадянськомуСоюзі.Друга хвиляантирелігійноїкампаніїрозгорнулася в 30-ті рр. Основнимиявищамицього часу стали масовірепресіїсвящеників; закриттяцерков - церкви й монастирівикористовували як будинкикультури, кінозали і спортзали, сховища, майстерні, в'язниці і концтабори; знищення, руйнуванняцерков; розгортаннямасовоїантирелігійноїкампанії. В 1932 р. в СРСР видавались 10 антирелігійних газет, 23 антирелігійніжурнали. Друга п’ятирічка (1933-1937рр.) була проголошена «п’ятирічкою ліквідації релігії ».

         Антирелігійна істерія дійшла і до нашого краю. По селах роз’їжджало районне керівництво і завзято виконувало політику партії: закривали та руйнували церкви, заарештовували священиків та просто віруючих прихожан. Батюшка Андрій (Янковський) розповів нам про долю тодішнього диякона церкви Олійника Степана Леонтійовича. Він був заарештований тільки за те, що він не хотів вступати до колгоспу і був віруючою людиною.Розповідь про репресованого дяка Воронковецької церкви  підтвердила Бойчук  Надія Олексіївна, (08.08.1933р., вул. Ковпака 40.). А їй розповіла  дочка Олійника Степана – Марія Олійник (Мартинюк). 2 роки він був у в’язниці у м. Ізяслав. Але в 1939 році його знову заарештували і вже додому він не повернувся.

         З 1929 року до 1969 року дияконом у Воронковецькій церкві був Кучальський Павло Феліксович. У Державному архіві Хмельницької обл. ми знайшли ряд документів, що підтверджують цей факт, і його фотокартку (додаток 13).

Про ті часи згадує жителька с. ВоронківціГрадомська Людмила Володимирівна(08.04.1941 р.н., вул. Леніна, 25), (колгоспниця):

«Зі слів моєї матері Шпаченко Наталії Гордіївни (1898 - 1973), в той час, як хотіли розібрати нашу церкву, був лозунг: «Ламайте церкви, бийте дзвони, будьте мудрі, як дракони!». Церкву закрили. Всі ікони, хоругви, іконостас були складені на хорах і закриті. Антимінс, без якого не відбувається Літургія, взяла на збереження Степанюк Ганна (коли при німцях церкву відкрили, то антимінс хресним ходом доставили у храм). У той час головою колгоспу був Шпаченко Лук’ян Микитович. Саме він відстояв нашу церкву і не дав її зруйнувати. Лук’ян Микитович сказав: «Дім молитви був, і буде після нас. Я його не будував  і розвалювати не буду». Саме тому він зробив з церкви зерносклад, це краще, ніж клуб чи склад під мінеральні добрива, як було в сусідніх селах. Ще був такий випадок: Колісник Федір взяв дві ікони з церкви, щоб зробити «жолубки» для отрутина протравлення жуків – довгоносиків на цукрових буряках. Одну ікону він розрізав. КолиШпаченко Л.М. побачив, то заборонив і наказав віднести другу, непорізану ікону, до церкви. Він заборонив виносити будь-що з церкви».

Дубовий Павло Нестерович (1931 - 2015), що все життя пропрацював черговим залізничногороз’їзду с. Воронківці, розповів завідуючій сільською бібліотекою  Самолюк Г.Д.: « З дитинства я живу біля церкви, і ті події 1937 року, хоч я ще був малим, пам’ятаю. Біля церкви зібралося багато народу. Пригнали трактор. Комсомольський активіст Пахарук Михайло заправляв усім біля церкви. Послав до млина Білика Григорія, щоб він приніс «лебедку» для зняття дзвонів. Але «лебедка» не витримала, і дзвін упав, розбивши порога біля церкви. Пахарук Михайло заліз на хреста, що на куполі церкви, обв’язав його мотузкою, щоб потягнути трактором і зламати його. Але тракторист ДембіцькийФранц відмовився тягнути хрест. Хто керував трактором далі, я не знаю. Але прив’язану мотузку таки тягнули. Вона порвалася, а хрест тільки трохи похилився. Тут прибігла жінка Пахарука Михайла і стала падати на коліна, плакати, щоб чоловік залишив церкву. У них вдома захворіла їх дитина, її стало сильно трясти. Той хлопчик був хворий все своє життя. Престол у церкві зривав Прокоп’юк. Після того у нього сильно тряслись руки, і він нічого не міг зробити.

З церкви зробили зерносклад, завезли віялки і віяли зерно прямо в церкві. Перевіяне зерно возили в заготзерно до району. 15 жовтня 1941 року німці відкрили церкву. Після війни церква більше не закривалась».

Грищенко Любов Тихонівна 02.06.1951р.н., вул. Молодіжна, 107:

«Моя мама, Віра Іванівна, розказувала, що перед війною церкву закривали. Зберігали в ній зерно. Люди не хотіли ходити на роботу, страшно було, церква все- таки. Намагалися зруйнувати церкву, зняти хрести. Але голова колгоспу, комуніст Шпаченко Лук’ян Микитович відстояв церкву. Сказав: «Не нами воно будоване, не нам і руйнувати».

Сіплічук Олександр Федорович (18.11.1978 р.н.), вул Шевченка, 17),розповів про те, що його дідусь Василь працював у колгоспі.  В 30-х роках, коли була закрита церква, йому дали наряд ізметалевих ікон робити формочки. У них мали заливати омеляс, в якому топились на полі шкідники цукрових буряків – довгоносики. Дідусь ікони приніс додому (пізніше відніс їх в церкву), а формочки зробив з іншого матеріалу.

Олійник Олена Яківна, 12.12.1926р., вул. Лесі Українки, 8:

«Я бачила, як знімали хрест з нашої церкви. Людей було дуже багато, всі плакали. Хрест зачепили мотузкою і почали тягнути. Він зігнувся, але не впав. Після ще однієї спроби лопла мотузка. Хрести залишились на місці. А один із них так і стояв зігнутий, нагадуючи про ту жахливу історію. Дуже страшною була і доля односельця, який вилізав на дах церкви і чіпляв мотузку на хрест.  Прізвище його Пахарук (по вуличному Хавич). Дуже рано померла його жінка, а згодом і він сам. Його сини Андрій і Толік теж загинули молодими.»

Велика Вітчизнянавійна внесла зміни в становище церкви. Радянськавладавимушенабулавизнативпливрелігії на суспільство і намагаласьвикористатиїїпатріотичнийпотенціал. Церква і священики всіхконфесій, закликали до боротьби з фашистськимизагарбниками, збираликошти на зброю, підтримуваливірунаселення до влади і в перемогу.

Особливимбуло становище церкви на окупованихтериторіях. Окупаційна німецькавлада дозволила вільновідправлятирелігійні потреби, щоб заручитися підтримкою місцевого населення. Так і в нашому селі: у 1941 році, з приходом німців, церква була відкрита - відбувались Богослужіння, хрестили дітей, вінчалися та відспівували покійників. Відкрились церкви в багатьох селах району, але церковні відправи проводилися за новим стилем, що віруючими було зустрінуто по-різному. Очолював Старокостянтинівське деканатство благочинний Микола Лозович. [ ]

Юдіна Людмила Іванівна, 04.1961р.н., вул. Молодіжна, 64, розказала теж цікаву історію. Допомагаючи прибирати в храмі перед Пасхою, вона знайшла за храмовою іконою Архистратига Михаїла невеликий пожовклий клаптик паперу, на якому було написано ряд імен «За здоров’я». Особливо багато було воїнів. Зміст і вигляд записки наштовхнув на думку, що хтось із прихожан в роки радянсько-німецької війни таким чином просив у Бога захисту для своїх воюючих батьків, братів, синів – «по вірі дається». Людмила Іванівна не рішилася забрати записку і поклала її назад.

Таким чином, коли  в Старокостянтинівському районі масово руйнували церкви, Воронковецький храм було зачинено лише з 1934 до 1941 р. Апісля його відкриття фашистською окупаційною владою і до сьогоднішнього дня церква залишалась діючою.

2.4 Становище церкви у 50-70-х рр.. 20ст.

Післявійни становище православної церкви покращилось. У повоєнний час в області нараховувалось до 500 діючих церков і молитовних будинків. [ст. 124 культура]. Але, досліджуючи архівні матеріали  по церквах нашого району, ми побачили, що зруйновані церкви влада все-таки не дозволяла відновлювати.

Зміни в умовахдіяльностіправославної церкви в Україні, як і в СРСР відбуваютьсянаприкінці 50-х рр. XX століття. М. Хрущов, новийлідер СРСР, заявив про активізаціюантицерковноїборотьби. Почавсяновийетап "викорінення" релігії. Найбільшоїгостротицейпроцесснабув в середині 60-х рр. Так в 1965 – 1974рр. у СРСР щорічнозакривалось по 48 храмів. [ ]

Слава Богу, наш храм минула така участь.Воронковецька церква на той час була переповнена. Кожної неділі вона приймала прихожан із сусідніх сіл, де храми були зруйновані або закриті. Перед Пасхою, або Різдвом, пізно ввечері, або рано-вранці можна було спостерігати таку картину: по вулицях села зі сторони Верхняк, Кузьмина, Григорівки рухалися одна за одною вервечки людей. Йшли тихо, старалися непомітно прослизнути з дітьми в церкву.

Пузірей (Олійник) Світлана Леонідівна(11.11.1967, вул. Ленінська, 22): «З дитинства з бабусею, Янковською Устиною Карпівною, ходила до церкви, зараз ходжу рідко, лише на великі свята. Чому? Сама не знаю. Можливо робота, або ще не прийшов час. Коли навчалась у школі (70 -  80 – ті роки), учням забороняли ходити до церкви, викликали на лінійку, в район тих, хто «провинився». Будучи малою, ховалась за спідницю бабусі, коли йшли на Пасху чи Різдво до храму. В церкву не можна було навіть зайти, такий був час… Пам’ятаю, в 10 класі наш комсорг Ірина Бігун і голова учкому Родзонюк Володя хрестили в нашій церкві Павлушину Любу. Їх викликали до директора та в райком комсомолу, і не один раз».

Бігун (Кравчук) Ірина Іванівна, 24.05.1968р.н., (народилася в с. Воронківці),  м. Старокостянтинів, вул. Попова 20, кв.33. :

«У 10 класі (1985 рік) у Воронковецькій церкві я хрестила свою племінницю разом з однокласником Родзонюком Володимиром. Через кілька днів у школу подзвонили з райкому комсомолу. Я була в той час комсоргом класу, а Володя – голова учкому школи. Нас викликали до директора. Що цікаво, що Грицюк Іван Ілліч нас особливо не сварив. А ось в райкомі комсомолу було «гаряче». Зібралось 7 чоловік бюро райкому комсомолу на чолі з першим секретарем Дуліпою. Все допитували, чи були ми в церкві. Моя тітка, Павлушина Ксенія, перед цим написала в школі пояснювальну записку, що ми в церкві не були, нас просто записали як хрещених батьків. Нам сказали дотримуватися цієї версії, що ми й робили. Стояло питання про наше виключення з рядів комсомолу. Тоді дорога до вищих навчальних закладів нам би була закрита.Але обійшлося доганою із занесенням в особову карточку та «зіпсованими нервами». Пізніше ми вияснили, як про нас  дізналися в райкомі. Виявляється, що старосту церкви зобов’язували кожен місяць подавати дані про хрещення у район. Тих, що вже закінчили школу, не  зачіпали, а з учнями було дуже суворо».

Грицюк Антоніна Григорівна,   01.09.1933 р., вул. Гагаріна 6.

Нині пенсіонерка, а колись учитель Воронковецької школи розповіла, нам вражаючу історію. Коли в учительки Навроцької Лариси Миколаївни помер маленький племінник, його відспівували в церкві. На похороні було багато дітей, які несли вінки. Якимось чином про це дізнались в районі. Приїхав секретар райкому партії, який відповідав за ідеологічну роботу. Ларису Миколаївну викликали до директора школи, влаштували допит, чи заходила вона з дітьми до церкви (хоча вони стояли на подвір’ї церкви, бо боялись неприємностей). Потім зібрали педколектив школи і влаштували «судилище», довівши вчительку до сліз. На захист стала більшість педпрацівників школи. Але факт був досить неприємний.

Таким чином, в атеїстичні радянські часи, коли більшість храмів було зруйновано та закрито, Воронковецьку церкву відстояли, завдяки вірі, рішучості та мудрості прості люди.

РОЗДІЛ 3

ВОРОНКОВЕЦЬКИЙ ХРАМ  НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ

         3.1 «Слава Богу, наш храм минула ця участь»

Третя хвиля боротьби з церквами та віруючими почалася у 80-х роках. Найбезглуздіше це виглядало саме тоді. Чому? Для чого? Живучою залишалась ідея марксизму-ленінізму? Уповноважені з питань релігії райкомів та обкомів таким чином відпрацьовували свою зарплату, прикриваючись часто фразами: «Церква стара, а раптом, обвалюючись, когось придушить?» Чи дуже вже не вистачало будматеріалів на сараї, ферми, мости у місцевих колгоспах, тому єдиним виходом було знайти їх в зруйнованій церкві? При вивченні теми нас до глибини душі вразила історія злочину у селі ІршикиСтарокостянтинівського р-ну влітку 1985 року, про що розповіла районна газета від 16 березня 2013 року (Додаток 14).[] Слава Богу, наш храм минула ця участь.(Вставка і таблиця)

З 1970 до 1995 року старостою Воронковецької церкви була Поліщук Ірина Петрівна (1919-1999рр.). У 1985р. – здійснено розпис церкви (додаток 14). Дочка Поліщук,  Коломієць Луїза Петрівна (20.10.1938р.н., вул. Гагаріна, 2),  розповіла, що церкву розписували 2 роки 6 художників. Оліфу Ірина Петрівна привозила зілізничним  контейнером 200 літровими бочками аж із Харкова. Жителі Воронковець і Кузьмина жертвували гроші на фарбу, давали молоко та інші продукти, щоб годувати художників. У 1986 році дах церкви було перекрито алюмінієвою жестю.  З  1991 до 1993 року проводилася газифікація церкви. Таким чином, Поліщук Ірина Петрівна, будучи старостою 15 років, залишила після себе хороший слід в благоустрої церкви.

Хитрук (Остапчук) Неоніла Федорівна (народилась в с. Грибенинка)17.09.1940 р.н., вул Шевченка, 21. «Мій дідусь був старостою у Грибенинській церкві, тому я з дитинства ходила з ним до храму. В 1960 році вийшла заміж і переїхала жити у с. Воронківці. Мої батьки перед одруженням поставили нареченому умову, щоб ми обов’язково повінчались (тоді це було заборонено). У 1968 році ми виконали волю батьків – таємно повінчались аж у м. Красилові.

У Воронківцях я постійно ходила до сільського храму, інколи допомагала читати Псалтир. Дячихою тоді була тітка ГустязГригорівки (1989-2010 р.р.). Коли відкрилась церква у Григорівці, батюшка Семен (Пилипчук) попросив мене її замінити . Так я стала  дячихою у церкві і регентом хору. Згодом, після батюшки Семена, став служити ієрей Іван (Ліщук), а пізніше – батюшка Андрій (Янковський). У хорі співали: Кучальська Марія, Ребедацька Ксенія, ХмелюкКатерина,Мельничук Тетяна, Олійник (Казьмірук) Василина,  Поліщук Клавдія, Кошейко Марія, Поліщук Микола, Янковський Лазар, Обоз Іван. Згодом прийшли молодші хористи: Навроцька Надія, Гадайчук Ольга, Сологуб Олена,Ярошук Галина, Снігур Надія, Снігур Марія, Шпаченко Галина, Цимбалюк Надія».

Янковська (Ребедацька) Ксенія Тимофіївна, 16.02.1924р., вул. Молодіжна, 75.

«Я довгий час співала в церковному хорі. Зі мною співали молоді дівчата та жінки нашого села: Кучальська Марія, Хмелюк  Марія, Ребедацька  Катерина, Тимченко Явдоха, КошейкоМарія,Пилип'юкМаріяКононичкаСянька? Дяком тоді був Кучальський Павло.Дуже вдячні ми Шпаченку Лук'яну Микитовичу за те, що не дав зруйнувати нашу церкву після війни. Стоїть наша «красуня» й досі, є де молитись Богу.»

         7 січня 1990 року, вперше за довгі роки перебування комуністів при владі, передали з Москви по телебаченню поздоровлення з Різдвом Христовим. А 15 квітня 1997 року  православні святкували Пасху і уряд офіційно до недільного дня додав вихідний ще й понеділок, узаконивши його таким чином, як святковий день. Починається нова епоха життя православної церкви в с. Воронківці.

         Ось найважливіші її сторінки: 2000-2001рр. – проведено зовнішній ремонт храму, стіни якого взято «під шубу» (за фінансування керівника СТОВ «Відгодівельник» Гуменного А.В.) (додаток 16). Анатолій Васильович пожертвував також на храм панікадило. 2005р. – «Во славу Святої Трійці і в пам'ять р.Б. Поліщук Ірини на пожертвування Коломійця Аркадія (внук) і трудами прихожан відремонтовано мур навколо церкви». Про це свідчить надпис на памятній дошці, що знаходиться на воротах при вході на подвір’я храму(10000$) (додаток 17). 2008р., 25 вереснявідбулося урочисте Богослужіння з участю митрополита Хмельницького й Старокостянтинівського Антонія та священства району з нагоди оновлення та позолочення 4 куполів і хрестів церкви. Коломійцю Аркадію Ростиславовичу було вручено орден князя Володимира 2 ступеня за значну фінансову підтримку в ремонті церкви (25000$). А також архієрейською грамотою було нагороджено підприємців-благодійників Гуменного А.В., Ковтунця М.С., Янковського М.І.  Після Богослужіння відбувся хресний хід навколо церкви та  громадський обід прихожан і гостей.

         У 2013р. до нашої церкви дивним чином (всі наші спроби вияснити чому?, як? закінчилися невдачею)  прибула старовинна чудотворна ікона (в ріст людини) «Скоропослушниця» з монахом Сергієм з грецької гори Афон. Багато прихожан прийшли до неї на поклоніння, щоб отримати зцілення від хвороб. Монах Сергій у проповіді розказав, що в минулому був льотчиком, а тоді зрозумів марність мирського життя і став монахом.

         Три красиві аналої були придбані в церкву на кошти прихожан та пожертвування підприємця Дубового Сергія Олександровича (уродженця с. Воронківці, нині проживає в Росії) .Янковський Микола Іванович-поновив рами на іконах.Дубовий Олександр Павлович(м.Киів)  виділив кошти на оновлення іконостаса та облицювально-фундаментну плитку. За кошти прихожан та підтримки підприємця Градомського Анатолія Станіславовича було придбано і викладено плиткою підмостку та доріжку до храму. Храмова ікона на граніті, що знаходиться над вхідними дверима – пожертва підприємця Іщука Володимира Олександровича.

         Дзвони є невід’ємною ознакою православного храму. В  «Законі Божому» сказано: «Нехай усі, хто чує звуки їх, чи вдень, чи вночі, почнуть славити ім’я Святе Твоє»¹. [] Церковні дзвони використовуються для того, щоб скликати віруючих на богослужіння, виражати торжество церкви, сповіщати неприсутнім у храмі про час проведення особливо важливих частин богослужіння. [] Якщо при храмі є кілька великих дзвонів, то вони діляться, відповідно до свого призначення, на такі: святковий, недільний, полієлейний,  буденний і п’ятий, або малий, дзвін.[ ]

У Воронковецькій церкві дзвони зникли у 1934 році, коли її закрили. З усіх дзвонів зберігся лише один – невеликого розміру в діаметрі. Тому, для створення мелодії, крім цього дзвону, дзвонарі використовували порожній газовий балон і два уламки залізничної рейки.

У жовтні 2015 року колишній житель села Воронківці Дубовий Олександр Павлович (нині проживає в Києві) подарував громаді Свято-Михайлівської церкви 5 дзвонів.Під час зустрічі з благодійником на наше запитання «Коли і чому прийшла така думка?» він відповів, що й сам не знає. Спочатку Олександр Павлович поїхав до Полтави, де ось уже 5 років займаються виливанням дзвонів за турецькою технологією і обладнанням. Але йому там не сподобалось. Пошуки привели до Волинської області, на колишній радянський літейний завод, де виливають дзвони по 600-річній технології, використовуючи при цьому 5-6 компонентів літейної суміші. Поспілкувавшись з директором заводу, замовив дзвони. Але при цьому довелося дзвонити до протоієрея Андрія (Янковського) у Воронківці, питати, яка церква, розміри кімнати на дзвіниці, де мають висіти дзвони. Зазвичай, виливають 1,3,5 і т.д. дзвонів, в залежності від розмірів церкви та дзвіниці. Прийшли до висновку, що найкращий варіант для Воронковецької церкви – 5 дзвонів відповідно 8,16,32, 64,96 кілограмів. Виявляється, від кількості металу у дзвоні, залежить відтінок звучання. Сплав металу, який використовується при виплавці дзвонів на заводі, Дубовому Олександру Павловичу не розказали (секрет), але має обов’язково бути сурма, мідь, бронза, залізо. Вартість 5-ти дзвонів – 70000 гривень. 14 жовтня 2015 року відбулося  їх освячення в нашій церкві (додаток 18).   А 20 жовтня 2015 року отець Андрій (Янковський) і прихожани Янковський Микола Іванович, Поліщук Володимир, Навроцький Ігор Миколайович, Шнайдер Василь Іванович, Возніцький Олександр Юрійович, Янковський Володимир Михайловичпідняли і прикріпили нові дзвони на дзвіниці. 21листопада2015р.,в день храмового свята нові дзвони несміло але радісно скликали всіх до церкви, до молитви. Після Богослужіння відбувся святковий хресний хід навколо церкви та громадський обід  (додаток 19,20).

         Але були і «чорні» сторінки в історії церкви. Згадує Юдіна Л.І., вчитель Воронковецької школи:  «11 вересня 2007р. в церковному календарі свято – пам'ять усікновення глави Іоанна Хрестителя. Перших уроків у мене не було. Вирішила заїхати до церкви. Коли зайшла в храм, то відчула «щось не те». Всі присутні були дуже сумні, багато людей плакало. Коли запитала, що сталося,  з’ясувалося: пограбування. Тільки тоді побачила пусте місце на стіні, де висіла старовинна ікона Матінки Божої «Знамення» на позолоченому листі з металу». Батюшка Андрій з болем розказує про цю подію: «Грабіжники проникли в храм через бічні двері прибудови, або могли залишитися в храмі після служби, заховавшись під панахидним столом». З церкви зникло, крім ікони «Знамення» ,Євангеліє в платиновому окладі (видання Києво-Печерської Лаври), 5 срібних хрестів вагою 1.5кг кожний,  інкрустовані дорогоцінним камінням, позолотою та сріблом ризи та старовинні ікони – «Іверська»,  св.. Георгія Побєдоносця, Спаса Нерукотворного, св. Миколая в срібних з позолотою ризах. Таке ж пограбування днем пізніше сталося в с. Остропіль нашого району. Затримали грабіжників, але святинь (яким навіть не могли встановити ціни)  так і не знайшли. Щоб хоч трохи загоїти рани, деякі прихожани церкви (побажали залишитися невідомими) пожертвували нове Євангеліє, ікону Божої Матері «Єрусалимської» . Ікона «Єрусалимська» була заказана в іконописній майстерні Бачинського в м. Біла Церква. Її переслали «Новою поштою» в Хмельницький, де була придбана красива рама до неї. А звідти р.Б. Людмила  перевезла її до с. Головчинці. Там з  молитвою , вечорами і ночами, ікона викладалась нею камінням та бісером. Через 2 місяці батюшка Андрій привіз ікону  в церкву і вона досі висить на місці вкраденої.

         Тарасюк Валентина Яківна (с. Хижники, нині проживає в м. Старокостянтинів) після пограбування пожертвувала кошти на нові вхідні металеві двері до церкви та жовті ризи.

         Зараз Воронковецька церква та її прихожани живуть життям своєї країни (додатки ). На кожному Богослужінні возноситься молитва за мир в державі і за  38 воїнів, що перебувають в  АТО.

         У церкві співає хор під керівництвом Снігур Надії Михайлівни у складі: Самолюк Г.Д., Скрипіної  М.М., Олійник А.Ю., Гусар А.А., Романюк Н.В., Колісник Г.М., Шпаченко В.П., Омелянюк О.І., Колісник К.І., Кубишкіна В.М., Лисака П.О., Цимбалюка Г.С.. (додаток 21).

         Паламарями є Тимченко О., Колісник В., Янковський М., ВозніцькийО.,а старостою-Ординат Ніна Іванівна.                                                                                             Про патріотизм, любов до Бога, до рідного краю, до рідного села свідчить той факт, що де б не знаходились наші односельчани, ким би вони не були, вони завжди пам’ятають про сільську святиню – Свято-Михайлівський храм та, як і наші предки, турбуються про центр духовності села. Храм єднає в одній молитві, в одній радості чи горі людей похилого віку і дітей, зрілих і юних.

         3.2 Люди церкви

Цісар (Дембіцька) Галина Володимирівна, 24.05.1968р., вул. Молодіжна105.

«З дитинства я ходилаз бабусею Катериноюна  великі свята в церкву. Мені подобалась служба в церкві, ікони, вихід батюшки з Святими Дарами. Тому я весь час просила бабусю: «Візьміть мене з собою до церкви».Коли вчилась у школі, в церкву учнів не допускали. Але завуч нашої школи, Бідюк Євгенія Юхимівна, була на квартирі бабусиної куми Пужанської, тому мені робили виключення. Вчителька не була противником церкви, але яка політика була в країні, ту мусила підтримувати і вона.

Перед Пасхою я з нетерпінням чекала всенощної служби, коли батюшка Семен хрестом відкриє церкву і всі віруючі чують: «Христос Воскрес!». Людей в церкві, не дивлячись на заборону, було дуже багато. Приходили віруючі з Кузьмина, Григорівки, Верхняк. Дяком був дід Максим, вчив хористів співати. Вони були тоді молоді, з дуже гарними голосами: Кошейко Марія, Кучальська Марія, Хмелюк Марія. Мама моя теж ходила до церкви. Сина назвала на честь пророка Іллі. Я життя без церкви не уявляю. Сьогодні не пішла – день пропав».

Снігур Ольга Юріївна, 18.10.1962р., вул. Молодіжна, 116.

«Моя бабуся СупуркоМеланіяпостійно ходила в церкву. Жили ми біля самої церкви, тому змалечку були там на всі свята. Коли стали школярами і нам не дозволяли ходити в церкву, то ми старалися обминути перешкоди по-дитячому. Накладемо камінців чим більше біля церковного муру, щоб увечері на Пасху перелізти на подвір’я церкви. Дяк, дідусь Максим (Романюк), часто кликав мене, брата Женю, подружку Галю допомогти сушити ризи, прибирати подвір’я. Дасть нам за роботу по 10-20 копійок, а ми раді, бо для дітей тоді це були великі гроші.Пам’ятаю, Галина бабуся була в церкві сестричкою. Сестрички робили обіди, допомагали прибирати, сукали свічки.

Коли були з чоловіком молоді, працювали, в церкву ходили рідко. А зараз я часто ходжу на Богослужіння, бо настав час відмолювати гріхи, молитися за дітей і онуків. Недавно проаналізувала і зробила висновок, що ті люди, які ходять в церкву, живуть краще, мають дружні сім'ї, кращий достаток.Я без церкви не уявляю свого життя. Мене з дитинства тягнуло туди, «за мур», до церкви.»

Іщук (Нечипорук) Таїса Сергіївна, 12.01.1970р., вул. Молодіжна, 104.

«Народилася я і жила в с. Кузьмин, на «Причепилівці» (так в народі називали крайню вулицю, що знаходиться на межі з с. Воронківці. Бабуся Василина з дитинства водила мене в церкву. Пам’ятаю батюшку Семена, що служив у Воронковецькій церкві. Коли вже навчалась у початковій школі, то з нетерпінням чекала Пасхи. Йшли затемна, щоб ніхто не бачив, бо дітям не дозволяли відвідувати церкву. А на другий день вчителі в школі заставляли класти руки на парти і перевіряли, чи не червоні від крашанок, декому докоряли.

У Воронковецьку церкву з Городища приїжджали монахи. Мама і бабуся запрошували їх до себе на ночівлю, люди зносили продукти на монастир, які потім підводою відвозили.

Ми першими з чоловіком брали шлюб у Воронковецькій церкві в 1989 році, коли це вже було дозволено. Тоді люди з усього села збігалися подивитися на нас, навіть стояли в церкві на хорах.

У церкву почала ходити я недавно, коли захворіла. Недарма кажуть: «Як тривога, то до Бога». В церкві мені стає легше. Якби в селі не було  церкви, то їздила б в інші села, або до міста. Я впевнена, що мій син і внуки теж будуть прихожанами нашої церкви».

Фазлієв Володимир Анатолійович, 21.07.2003 р. н., вул. Радянської армії, 10, сказав, що спочатку ходив до церкви ходив лише на великі свята. А «серйозно», кожної неділі – з 9-и років. «Молюсь за мир, за  здоров’я близьких. Церква для мене – другий дім»

Тимченко (Дембіцька) Юлія Францівна, 18.05.1950, вул. Ленінська, 27.

«У церкву я почала ходити ще з дитинства, але рідко. А ось коли підріс онук Саша,  і я прийшла з ним до храму, то батюшка Андрій попросив хлопчика допомагати йому у вівтарі. З того часу ми буваємо майже на кожній Літургії. Сашко вже підріс, у 10 класі, але так і паламарить. Церква для нас – це все. Просимо Божої благодаті на землю, щоб родила, молимось за мир в Україні. Просимо прощення у Бога за наші гріхи та гріхи батьків.»

Андрощук Марія Олександрівна, 12.05.1953р.н., с. Кузьмин, вул. Леніна 24.

«Саме у Воронковецькій церкві відчуваю Божу благодать. З дитинства сюди ходила з батьками, бо була зруйнована Кузьминська церква. Зараз зі мною постійно ходить моя внучка - Лавринчук Таня (учениця 4 класу). Влітку їздимо на велосипедах, а взимку – автобусом, автомобілем, або пішки. Це не звичка, це щось більше. В церкві я можу поплакати, попросити в Бога здоров’я, все, що мені потрібно. Ще одна внучка, що живе у місті Мозері Гомельської області в Білорусії, студентка Мінського медінституту, часто дзвонить мені і каже, що сумує за Воронковецькою церквою, яку вона часто відвідує, приїжджаючи влітку до мене в гості».

Навроцький Ігор Миколайович, 19.09.1960р., нині проживає у місті Старокостянтинові.«Кожної неділі їду саме у Воронковецьку церкву, внучку приводжу. Тут були мої батьки, діди. У нас в роду були священики. Для мене церква це не звичка. Прийшов сюди скоріше через хворобу, а, можливо, час прийшов, Господь прикликав і я прийшов».

Бойчук Микола Макарович, 31.07.1955р., вул. Молодіжна, 62. 

«Я ходив в церкву з мамою і бабою. З нашої вулиці до храму ходили всі сусіди. У сусідньому селі, Кузьмині, церкви не було, а всі кузьминці були дуже віруючими людьми і пішки ходили до нашої церкви. Їх було дуже багато. Йшли вони не вулицями села, а польовою дорогою – шляхом. А потім через кладовище до церкви. Коли вони повертались назад  із запаленими свічками, то світилась вся дорога, від Воронковецьдо КузьминаВ Чистий Четвер, пам'ятаю, на церковному подвір'ї палили вогнище, спалювали сміття. На Великдень церква сяяла чистотою і білизною.

Коли вчився в школі, нам забороняли ходити до храму, але хіба втримаєш пацана? На дзвони лазив, кругом церкви бігав. Потім був комсомол, військове училище. Яка тоді церква?  Але мати все життя ходила до церкви, батько теж був віруючий, хоч і в церкву ходив рідко. На православні свята збиралися всією сім'єю за столом.

Я вважаю себе віруючою людиною, хоч і ходжу в церкву тільки на великі свята. Мені там затишно і приємно. Під час хресного ходу навколо церкви разом з іншими чоловіками ношу хоругви. Мої діти і внуки також віруючі люди. Мене це радує».

Бойчук (Біральцева) Надія Семенівна, 23.10.1956р., вул. Молодіжна, 62.

«Моє перше велике дитяче враження віл церкви – це вихід батюшки з вівтаря з Чашами у жовтих оксамитових ризах. Вони були такі красиві, що я не зводила з них очей. Бабця Маріка часто водила мене маленькою до Причастя. В церкву я перестала ходити, коли стала ученицею. Я була комсоргом. Директор школи сказав не ходити в церкву, а якщо піду – то повідомляти, хто був зі школярів. Я не ходила, щоб не видавати,  моя совість була чиста.

Родина моя, дід, баба, тітки й дядьки були віруючі. Зараз я не знаю, як би я жила без церкви. Храм для мене - це все. Це я тепер зрозуміла, що значить жити з Богом,  хоча я все життя йшла до Бога, навіть якщо не ходила до церкви. Так кожна людина. Я все життя шукала любов. Шукала красу, а в красі – любов. Була в Дрезденській галереї, в Ермітажі, в Царському селі, в театрі, на концертах. У віршах, художніх творах,шукала ще зі школи. А знайшла її у церкві, в Богові. І дуже вдячна Всевишньому, що ще тут, на землі, знайшла її в церкві.

Моя мати розказувала, що в її батьків було заведено так. На стіні висіла різка – це був вчитель. За грубою була ковбашка, там зберігались книги. В неділю всі йшли в церкву, обід був в печі закритий.  Сім'я сідала їсти лише  після повернення з храму. Якщо в родині лишались круглі сироти, то збирався весь рід і вирішували долю дітей. Ті, в кого не було дітей, забирали сиріт до себе без слів. Таким було православне виховання.»

Тимченко Олександр Іванович, 26.06.2000р.н.,вул.Ленінська, 16.

«Почав ходити до храму у 5-6 років з бабусею.З 8 років я паламарем.  Для чого ходжу в церкву?Богу молитись, принести покаяння. Церква-мир для душі.Якби нашу церкву закрили, ходив би в сусідні села (Кузьмин чи Григорівку). Без цього не уявляю  собі життя».  

Лавринчук Тетяна Олександрівна,22.01.2006. с. Кузьмин, вул.Героїв Слави, 25.
         «Приходжу до церкви, щоб помолитись про здоров’я, про школу , щоб добре вчитись.Дуже люблю батюшку Андрія, він хороший, не кричить. В церкві  у Воронківцях дуже добрі люди. Сьогодні я прийшла помолитись, попросити  в Бога здоров’я, бо я захворіла, температура». 
Возніцький Олександр Юрійович, 22.07.1974н.р., вул. Лесі Українки, 6.
            «Церква – це найголовніше в житті.Смисл життя людини- спасіння душі. Без церкви-немає спасіння, бо тут присутній сам Господь. Ісус Христос сказав  «де двоє чи троє зберуться  для молитви, там і Я  між ними».
ХаїтовАлександр(Айбек) Джумязович, народився в с. Уртаяп(Узбекистан), вул. Радянської армії,19.
            «Приїхав я в село Воронківці до знайомих. Згодом оселився в КошейкаВалерія. Одного разу я був у Старокостянтинові. Там стояли люди і роздавали книги. Я взяв одну, це була Біблія. Почав удома читати, з’явились питання. Возніцький Олександр відіслав мене до нашого батюшки Андрія. Ми довго бесідували на різні теми. Незабаром я прийняв хрещення (до цього був мусульманином) у Воронковецькій церкві. Церква - це духовне життя, спасіння душі і тіла . Тут я знайшов Істину. Істина - це православна Церква. Без Христа не має спасіння.У мене з’явилось багато братів і сестер у Христі.
 Побував у Почаєві. Взимку я відморозив ноги, після того були дуже сильні болі. У Почаєві я молився біля  ікони  Матінки Божої і мощів святого Амфілохія і виздоровів. Велика сила Божа. Слава Богу за все.
Сіплічук Олександр Федорович,18.11.1978 р.н.,вул. Шевченка, 17.
           «Я вам не можу словами пояснити,  чим є для мене церква. Перша заповідь для людини–«Люби Бога». В церкві у мене такий душевний стан, що словами  цього передати не можна.У мене була дуже віруюча бабця Наталя. Хоча вона закінчила лише 4 класи школи, але напам'ять знала всі молитви. За життя вона побувала  багато разів у Почаєві, Києво-Печерській лаврі, Троїцько-Сергієвій  лаврі під Москвою, інших монастирях. Під час війни  1941-1945рр. бабуся була в Німеччині  в концтаборі. Били, знущались, німець вдарив прикладом у голову так, що потім довелось робити після війни операцію. Все витерпіла. Розказувала, якби не віра, не Господь –не вижила б. Бабуся Наталя цілий день молилась, і навіть вночі. Стара людина, думає, що я не чую, а я  чув її молитву. Просипалась з молитвою і лягала. Прожила бабуся Наталя 86 років.  У мене немає такої сильної віри, як у неї. У кожної людини є віра, але дивлячись яке місце вона займає в душі людини.
З  раннього дитинства ходив з бабусею до церкви. Бабусі надають пряників, цукерків, а я радий. Батько  і мати були комуністами, але мені не забороняли ходити до храму. Мій батько був розумним, в церкву не ходив, але віру в душі тримав, давав нам з бабусею гроші на свічку, щоб поставити за нього».

Колісник (Янковська) Катерина Іванівна, 27.05.1977 р.н., вул. Польова, 4.                     «Мій дідусь, Янковський Лазар, читав і співав у церкві. В сім’ї зберіглась  його книга «Псалтир» старослов’янською мовою.  Мама водила мене з дитинства у церкву на великі свята. Зараз ходжу у храм кожної неділі. З 21 листопада 2014 року співаю у церковному хорі. Церква для мене – це святе, я знайшла тут спокій душі. У нас вся сім’я віруюча. Мої діти ходять до церкви, маю надію, що і внуків буду водити до храму».

Вінцковська (Бойчук) Ганна Федорівна (30.10.1934 р.н.) вул. Мирна, 1

 «Три рази робили операцію на ногах. Коли везли в операційну – я молилась. Медсестри розказували, що молилась і під наркозом, аж доки не привезли до палати. Може так Бог по молитвах св. Миколая дав пам’ять на молитву.З палицею і костилем ходжу до церкви. Пішла раз, другий, і вже не можу без Літургії. Гарно правиться у нас».

Сологуб Марія Антонівна (20.07.1938 р.н., с.Гребенини), с. Воронківці вул. Молодіжна, 95.

 «Мій дід був старостою у Грибенинській церкві, сестра і бабуся співали в хорі. У нас була дерев’яна церква. В 1960 році її розібрали.Вийшла заміж у Воронківці. Свекор з свекрухою Сологуб Нестор Дорофейович і Федора Тітовна дотримувались всіх постів. Мій чоловік Тодос розповідав, що кожного разу ходив до церкви, доки не помолиться – дід їсти не дасть. Тодос знав багато молитв, дуже любив ікони,  церковні пісноспіви. Хоча після служби в армії перестав часто ходити в церкву. Але віру в душі мав».

Грищенко Любов Тихонівна (02.06.1951 р.н.) вул. Молодіжна 107.

 «З школи ходила в церкву. На великі свята чергували вчителі, учні старших класів, забороняли заходити навіть на подвір’я храму, а нам дуже хотілось. Перелазили через загорожу – і в церкві. Викликали на шкільну лінійку, соромили. А моя мама, Віра Іванівна, брала мене за руку і вела на службу. Я говорила мамі: «А як викличуть на лінійку?», мама у відповідь: «Я з тобою піду».

На другий день Пасхи під церквою цілий день грали «довгої лози», «жучка», «хрещика» і діти, і дорослі. До вечора не розходились. Людей було дуже багато, хоч ходили крадькома. А зараз не забороняють, а людей в церкві мало.

Мені далеко ходити і важко, ноги болять, але без церкви не можу, ніби хтось кличе. Сьогодні не пішла до церкви, а почула дзвони – в серці защеміло, і пожалкувала, що не пішла».                                                                                                                                Ця робота переконала нас, що у кожної людини своя дорога до храму, до Бога. Але вона обов’язково є , і це дійсно не можливо пояснити простими словами бо стосується таємних струн душі людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.     Автобіографія  та документи Кульчицького К.С., Хмельницький державний архів, Ф.Р-6416, Оп.1, сп.8, аркуш 40 – 53.

2.     Автобіографія  та документи Пилипчука С.М., Хмельницький державний архів, Ф.Р-6416, Оп.1, сп.8, аркуш 54 – 70.

3.     Байдак І. Стежками рідного краю. – Хм.: Цьопак, 2008. – с.187.

4.     Біблія. Книги священного писання Старого та Нового Завіту. – К. : Видання Київської Патріархії Української Православної церкви Київського Патріархату, 2009. – с.805.

5.     Вечерський В.В. Втрачені святині. – К.:  Техніка, 2004. – с. 170.

6.     Винокур І.С., Баженов Л.В., Блажевич Ю.І. та ін. Матеріали Х Подільської історико – краєзнавчої конференції. – Кам.  – Под.: 2000, с. 134-201.

7.     Войтенко В.І., Гоцький Г.І., Журко О.І., Смоленюк П.С., Товстига В.В., Швалюк Д.Г. Старокостянтинів і край в просторі часу. – Хм. – Ст. – Самч.: 1997. – с.43, с. 74-92, с.115, с.121, с. 132 – 135, с. 136-142.

8.     Дарманський М.М., Слободенюк П.Я., Філінюк А.Г., Блажевич Ю.І., Винокур І.С., Войтенко В.І., Журко О.І. Велика  Волинь: минуле і сучасне. Матеріали міжнародної наукової краєзнавчої конференції. с. 3-15, с. 52-54, с. 82-87, с.115-117.

9.     Євтушок М., Мех В. Старокостянтинів: Хм.: 1992. – с. 163.

10.                       Життя Старокостянтинівщини, газета 16 березня 2013 року.

11.                       Манькевич Микола. Старокостянтинівщина: історичний формуляр. – Хм.: Поділля, 1997. - с. 144-150.

12.                       Матеріали Всеукраїнської наукової історико – краєзнавчої конференції «Велика Волинь», присвяченої 470 – річчю від дня народження князя К. Острозького, 29 – 30 травня. – Хм. -  Стар. – Самч.: 1997. С.43, с. 235.

13.                       Матеріали ІХ Подільської історико – краєзнавчої конференції. – Кам. – Под. : 1995. – с. 484.

14.                       Огієнко І. (митрополит Іларіон). Руйнування України . – К.: Видавничий центр «Наша культура і наука»: 2006. – с. 238 – 239, с. 240 – 241, с. 287, с. 324 – 325, с. 328.

15.                       Острогіана в Україні і Європі. Матеріали міжнародного наукового симпозіуму. Старокостянтинів (Велика Волинь): 2001, с. 313 – 314, с. 367.

16.                       Педагогічний вісник. 70 років Великої  Перемоги. Науково – методичний журнал №1 (39): 2015, с.8.

17.                       Протоієрей Серафим Слобідський. Закон Божий. Підручник для сім’ї та школи. – К.: Видавничий  відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату: 2010. – с. 557- 563, с. 631 – 639.

18.                       Слободенюк П.Я. Культура  Хмельниччини. – Кам. – Под. : 1995. – с.332.

19.                       Снігур І.С. Свято – Михайлівська церква с. Воронківці, Старокостянтинівського району, Хмельницької обл. – Ст.: 2015. – с. 164.

20.                       Струманський В.П. Роль і місце православної християнської моралі у формуванні українських ментальних ознак подільської людності. Матеріали Х Подільської історико – краєзнавчої конференції. – Кам – Под. : 2000. – с. 134 – 136.

21.                       Теодоровичь Н.И. Историко – статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, т. IV Староконстантиновський уездъ. Волынь во описанияхь городов, местечекь и сел во церковно – исторических, гегорафических, этнографических, археологических и др. отношениях: 1899.  – с. 286 - 290.

22.                       Тимощук О.. Історія міст і сіл Хмельниччини (за працями Ю.Й. Сіцінського і М.І. Теодоровича). – Навчальний посібник. – Хм.: Поліграфіст – 2, 2011. – с. 445.

ІНТЕРНЕТ – РЕСУРСИ

 Матеріали надали

 Нараєвська Ангеліна Русланівна учениця школи

Юдіна Людмила Іванівна вчитель історії Воронковецька ЗОШ І-ІІІ ступенів